Коли мова заходить про український фольклор – усі ніби одразу розуміють, про шо це, але кожен при цьому згадує своє:
хтось – пісню про Гриця чи «Реве та стогне...», інші – колядницю й щедрик.
Ближчі до теми знають, що таке коломийки, триндички́ та бугай.
Зрештою, всі ж училися в школі, а хтось, може, родом із села, де фольклорна традиція й сьогодні ще жива.
Отже, у колективній свідомості існує певна картина – який він, фольклор.
Проте, в ньому є багато такого, про що пересічний українець не має й гадки.
Ба більше, навіть людина з поглибленою спеціальною освітою і близько не могла би собі уявити, що таке взагалі буває.
Власне, саме такі – рідкісні – звукові «експонати» й покаже вам віртуальна виставка «Нечуваний фольклор». А принагідно поговоримо й про такі, що ви не раз чули, та ж, либонь, не знаєте головного їхнього секрету.
Причому зауважимо: майже всі представлені в ній матеріали – з Кіровоградщини, про яку (на відміну від Полісся чи Карпат) нечасто говорять як про заповідний край старожитностей та фольклорних раритетів.
Але вони є й тут – треба лише навести чіткість у приладі нічного бачення. Розгледіти скарб «на рівному місці».
Бо несподівані, неочікувані фольклорні дива трапляються не тільки в архаїчних культурах, а й, приміром, у міському, студентському чи шахтарському середовищі – коли в геть пізньому творі раптом проглядають вуха (закреслено) риси далекого минулого, дивовижним чином поєднуються «інгредієнти» з різних епох.
Адже навіть найсучасніша людина у своїй базовій прошивці не так вже й далеко відбігла від тої печери, де палало багаття і смажився динозавр. 
І коли той доісторичний homo йшов на полювання, він мав знати мову тварин – нинішні мисливці теж крячуть у манок, підкликаючи диких качок поближче. А колишній шаман, щоби забезпечити успіх того діла, взагалі вдавав з себе тварину-тотем, імітуючи в танці її характерні звуки й рухи.
... Часи змінилися. Винайдено двигун внутрішнього згоряння, магія поступилася місцем техніці або дитячій забаві. Але сам механізм лишився, бо нікуди не зникла внутрішня потреба не просто контактувати з усім навколишнім світом, а саме «говорити» з ним його мовою. І так пізнавати й присвоювати його. Тільки замість динозаврів нині інші птахи, залізні.

Лінгвісти припускають, що деякі слова беруть початок саме зі звуконаслідування (як-от англійське bear, ведмідь – від його гарчання). І що такі слова виникли ще на зорі людства, у дитинстві мови. Як маля не може вимовити «кицька», але може сказати «няв», вказуючи на неї.
Але й дорослі, хто за побутовими клопотами не втратив гумору й смаку до життя, з задоволенням «передражнюють»  весняні котячі серенади.  Навіщо?...  Ну бо в такий спосіб висловлюють емпатію (й симпатію ) до світу і Всесвіту.
Це – чиста вітальність (від латинського Vita – Життя).

«За котами кішка кричить»

Інколи дотепний звукопис стає навіть засобом пародії з гострим соціальним підтекстом.
Ось як імітує церковні дзвони Параска Охрименко (1925 р.н., село Нижчі Верещаки):
великий дзвін (Боммм!) урочисто кличе на літургію багатих селян кожного пофамільно, а передзвін маленьких – зневажливо – всю місцеву голоту.

зображення ілюстративне

польовий запис Олександра й Наталі Терещенків, 1995

*  *  *

Фольклор – культура консервативна. Вона століттями зберігає традиційне, піддаючи його лише косметичним змінам. Разом із тим – це культура, відкрита до всього нового, яке вона охоче запозичує, але завжди переосмислює на свій лад. Утім, інколи нове буває настільки агресивним, що зрештою докорінно змінює навіть базові налаштування традиції. Так сталося, зокрема, з вокальною інтонацією, звуковисотністю народних пісень, коли з'явилося радіо, а потім кіно й телевізор. Бо сучасне тональне звучання хорів і оркестрів, раз-у-раз повторюване з динаміка, задало й утвердило новий стандарт і для народної музики – уніфікований стрій на зразок академічного. І сільські виконавці стали інтонувати по-новому, рідко хто зберіг старше ладове мислення. Але час від часу такі все ж трапляються:

Звернімо увагу передовсім на лад цих мелодій, зокрема на відстані між нотами: це не звичні сучасному слухачеві півтони й тони,  а зовсім інші інтервали,
і цей лад у них стабільний, маємо справу не з дефектом виконання, а са́ме з іншою музичною системою, що колись така система була нормою. На підтвердження – запис 1935 року, порівняйте:

Примітка: с. Кам’янка (Київщина) – нині селище в Черкаської обл. неподалік знакового для нашого музею села Тимошівка (саме звідти, до речі, ви слухали попереднє польове аудіо).

*  *  * 

У фольклорі багато серйозного – але багато й смішного, яке бере початки ще від скоморохів: небилиці, що вивертають світ навиворіт, прибавутки-каламбури чи, приміром, пісні з «глупими» приспівами.

«Канареюшка личко чи́нда чи ре́чинда кле́чинда речинда́, личко цюмба-цюцюрюмба брала воду цюмбайра́» . Ця співається на «вулиці» (тобто на бесіді, на вечорницях), фіксує сталі пари або провокує виникнення нових. А нонсенс-приспів – те ж заклинання – закріплює союз. Бо не такий вже він і non-sensе: знаючи контекст, неважко розкодувати в ньому відверто еротичну складову: тут і соловей з канареюшкою, і стенограма їхнього спілкування.

Один з механізмів комічного – коли серйозне (навіть сакральне) першоджерело свідомо профанується, перекривлюється чи переноситься у геть невластиву для нього ситуацію. Такими є, наприклад, пародії на церковну службу, ймовірно складені колишніми бурсаками-шпудеями (от вже ці студенти, у всі часи їм аби бешкетувати...)

Теж пародія на церковний спів. А по суті – класична небилиця.
Або така історія: є сумна пісня про чайку (що чумаки забрали в неї чаєнят і зварили в каші). Та ж на цей самий мотив – і навіть з тими ж початковими словами «ой горе тій чайці…» – під час веселого застілля заспівають докір хазяйці, що не наливає гостям оковитої, от горе
Виявляється, горе в тому, що «не дають по чарці».

Примовки та приспівки до чарки – за фактом ті ж тости.
А тости бувають як урочисті, так і жартівливі.

принагідно замітимо, що цей дядько родом з Миколаївщини – ось вам невідпорне підтвердження, що Український Південь дійсно український.

А отакий тост знаю від свого однокурсника, а він – від батька:
«З-за зеленого дуба – по червоних кашкетах – короткими чергами – Вогінь!»
Або ще:
«Хай живе і пасеться
Як виросте то знесеться
Велика птиця на болоті Чорногуз!»
(може хто забув – на радянських парадах лозунги часто починались саме з «Хай живе...»

 

*  *  *

Ті, хто відвідує вже не першу нашу віртуальну виставку, знають:
знайомство з поданим матеріалом краще розділити на кілька підходів  (у певний момент зробити перерву, а згодом повернутися й продовжити – завтра, за тиждень чи й місяць, як кажуть у селі –  «свіжим ротом», коли відчуєте відповідний емоційний запит).
У цьому неабиякий плюс веб-формату.
Бо ж обсяг таки чималий: якщо смакувати та ще й переслуховувати – вистачить на цілий рік, до наступної виставки.

*  *  *
«Раньше свайба була аж земля гула, а тепер ні стуку ні грюку повели як суку»
Традиційне українське весілля – грандіозне кількаденне дійство, яке складається послідовністю десятків ритуалів і сцен. Багато з них були поширені повсюдно і є неодмінними етапами обряду, інші побутували лише в окремих місцевостях, а навіть поруч з тими селами про таке ніхто й не чув.
Ось кілька розповідей про такі речі:

Кіровоград, Велика Балка,1983
автор виставки в ролі «молодої» на весіллі двоюрідної сестри 

Так само й у зимовому фольклорі: всі знають про новорічне водіння Кози, але мало хто – про водіння Ведмедя.

А було й так, що хлопці, перевдягнені тваринами (і ведмідь же з ними), приходять уночі до хати господарів і вдають ніби орють – а вранці вже з'являються посівальники.
Цей обряд «оранки» супроводжувався отаким співом:

Єдиний запис цієї пісні на Кіровоградщині належить Григорію Шевчуку (на жаль, наявні лише ноти, написані рукою збирача – аудіокасета не збереглася):

 

 

*  *  *

Попередній весільний наспів (той що «Приїхала сваха до свахи»), мабуть, найвідоміший з усіх весільних у центральній Україні. Зазвичай він має 4 рядки (з заспівом 5), інколи 6-8, тоді третій і четвертий повторюються. Але в наступному прикладі бачимо, як форма «роздулася» зсередини аж до 14 рядків!... ну бо персональну «шану» отримала кожна з десяти дружок
Другого такого зразка нема серед кількох сотень записаних нами пісень цього типу.

*  *  *

Одним із давніших жанрів фольклору є голосіння. Причому колись це був не афектований плач, а усталена (хоча й частково імпровізована на основі певних правил і шаблонів) розвинена музично-поетична форма.  Голосіннями маркувалися ситуації втрати, прощання (з померлим, з рекрутом, зі згорілою хатою... 
навіть із коханою, яку проти волі віддають за іншого).
Ясно, що зафіксувати такий матеріал під час фольклорної експедиції шансів зовсім небагато, бо голосити «на прохання збирача» мало хто погодиться, та й звертатися з таким питанням не дуже зручно, справа вельми тонка. А документувати плач на справжньому похороні значить порушувати чужий приватний простір. М'яко сказати – неделікатно.
Тому повноцінні записи голосінь – не наговорювання уривків тексту, а саме повноцінне відтворення у відповідному емоційному стані – величезна рідкість.

Зверніть увагу на поетику цього зразка. Це не просто сльози, втілені в слова – тут бачимо елементи високого стилю, притаманного епічним творам:

Унучок мій дорогесенький
мій орел сизесенький
Та куди ж ти од нас одкотився
та куди ж ти од нас одрізнився
Та туди ж і вітер буйний не повіє
та туди ж і ясне сонечко не загріє
Та коли ж ти до нас, мій онучечок, при́йдеш,
коли я тебе, мій онучок, побачу
та коли я твій голосочок почую
на Святую Неділеньку не при́йдеш, бо заростеш трава́ми
а на Рожество не прийдеш, бо закидає снігами ....

*  *  *  

Ще одним з давніх жанрів обрядового фольклору є весняні гукання, які ще донедавна лунали на українському Поліссі. Називають їх так через характерний виконавський прийом, семантично (тобто смислово) пов'язаний зі зверненням до сил природи (тут – до Весни).
У нашій місцевості, заселеній порівняно пізно, такі архаїчні форми співу не побутували. Але їх опосередкований відгомін раптом можна вгледіти у зимових ворожіннях дівчат на судженого:  пізно ввечері вигукували надворі на весь голос «Доле моє Гуууу!..» і слухали звідки відгукнеться луна чи загавкають собаки, в той край і заміж підеш:

Тут гукання – теж по суті звернення до якоїсь надлюдської сутності, якій  відомо твоє майбутнє... Уламок магії, прихованої за молодіжними розвагами.
     Дівчина: – Доле моє Гууу!..
     Хлопець: – Осьо я тут сцю-уу!...  
Звертання до Долі, до Весни, до річки («Дунаю, дунаю, чого смутен течеш...»), до птахів, до корови, до померлих родичів – десь магія, десь вже утилітарна річ, десь забава, а десь і просто художній прийом, який лишився у спадок від того давнього світогляду.
Навіть у дитячому фольклорі ігрове звертання до тварин іноді оформлене у сталу форму – це вже не просто вигук чи звуконаслідування, а власне «твір», де наявні віршовий ритм і рима:

Ну і от скажіть, у чому тоді різниця між цим «Лелеко, лелеко!..» та рядком «Ой ти, вітре буйнесенький...» (що друге вже ніби чисто поетичний зворот, але тепер бачимо, звідки він росте).

 

Візуалізація від ШІ, посміхніться

 *  *  *

Деякі українські пісні звучать для нейтрального вуха, так би мовити, не дуже по-українськи, а радше якось по-східному, з характерними переливами та орнаментаціями:

Як чесала мати дочку (весільна)

Ця весільна – з Вінниччини, подільський регіон. А ж не забуваймо, частина сучасного Поділля певний час входила до складу Османської імперії.  

Північні володіння Османської імперії в XVII ст.

 

 40-метровий мінарет у Кам'янці-Подільському — унікальна пам'ятка 17 ст.,
розташована біля Кафедрального костелу Петра й Павла.
Зведений під час османського панування, коли костел перетворили на мечеть.
Після повернення міста Речі Посполитій мінарет був збережений,
але (згодом) увінчаний статуєю Мадонни.
Що сказати – діалог культур на геополітичній підкладці.
До речі, у фольклорі весь час відбувається щось подібне. 

Звісно ж, за той короткий проміжок часу (формально Подільський / Кам'янецький еялет Османської імперії це 1672-1699 роки) місцевий фольклор (тим паче обрядовий) ніяк не встиг би бодай трохи навчитися співу муедзинів.
Але насправді ті контакти тривали століттями, лиш не були «офіційно зареєстровані» юридичним підпорядкуванням території.
В усякому разі вплив східної музики на подільську очевидний.
Як, зрештою, й західної, зокрема католицької
(… чомусь тутешня щедрівка підозріло схожа на початкові такти середньовічної секвенції Dies irae dies illa – і це, повірте, не випадковість).

Щедрик ведрик дядько Петрик

А справа в тім, що в дитячому фольклорі не раз заховуються «рештки» явищ, про які доросла культура давно забула або вони вийшли з активного вжитку. Наприклад відьомське заклинання стає лічилкою – але ж нею може стати й віршик з підручника латини... Ене бене раба, квінтер фінтер жаба! (ймовірно – викривлене «раз два три чотири п'ять, жаба це шість, лиш не по нашому).
Проте далеко не всі магічні відправи лишилися в далекому минулому.
Народна медицина донедавна послуговувалася такими засобами. Та й сьогодні, коли не допомагає аптека, шукають бабусю, яка «шепче», змовляє від хвороби. І знов, як у випадку з голосінням, радимо придивитися до «поетичних» особливостей тих змовлянь – філологові вистачить на цілу аналітичну розвідку.  А також і до манери, як це промовляється – зовсім не схоже на те екзальтоване, чуте від відьом з театральної сцени. Трохи наче й молитва, та ж не молитва. Чаклунство – втім геть не таке пафосне, як у мультиках (де, ясна річ, все перебільшене, бо жанр диктує засоби).

від крикливців (змовляння)

якщо корова «зглазена»

А ось як ця ж архаїчна форма змовляння знаходить собі місце в сучасних соціальних реаліях – помагає убезпечитися, коли йдеш «до начальника»:

Іду я перед три пани («як до начальства йти»)

*  *  *

Казки теж колись розповідалися зовсім інакше.
От почуйте, наскільки відрізняється подача, ритм мовлення й сама інтонація баби Анюти з Миколаївки від того, як читали нам книжки у дитинстві.
Наскільки тут це ненаграно й природньо.
Абсолютно інші «засоби виразності».
Десь як забавлянка, а десь майже псалмодія.

*  *  *

Правильно розуміти співрозмовника – це важливо, чи не правда?
Утім, це буває непросто, бо трапляється, навіть одним і тим словом позначають геть різне.
Узяти хоча би так звані довгі пісні:
народні виконавці «довгими» назвуть оповідальні твори з розвиненим драматичним сюжетом та, відповідно, величезною кількістю строф, буває 30 і більше (ті, що в фольклористиці називаються баладами). Мелодії ж у таких пісень зазвичай доволі компактні (що не дивно, бо інакше співати до краю довелося би тиждень).
Натомість етномузикологи вживають визначення «довгі» саме для мелодій – повільних, тягучих і неймовірно розспіваних, коли на один склад часто припадає ціла музична фігура (сільська людина сказала би «пісня з колінами», «пісня з переливами»).
Тож до вашої уваги – дві «довгі» пісні: балада й протяжна́. У першої довгий текст, у другої – голос.

Такий протяжни́й спів, до речі, є музичною емблемою українського Степу, однією з ключових ознак степового пісенного стилю.  
«Співали – як на волах їхали» (Володимир Винниченко).

біля села Кам’яна Криниця, Ульяновський р-н, фото Н. Терещенко, 2004

Утім, про українців відомо, що вони не тільки прекрасні співаки, а й завзяті танцюристи.  На всякому святі до танців грає капела. Але трапляється, що на вечірці нема «музи́ків», а надумали потанцювати, то з положення виходили просто: імітували їхню гру голосом  (кажуть «під губу» чи «на язик»). 

*  *  *

Люди завжди співають про те, що для них актуально. У старі часи складали пісні про чумаків, у новіші – про реалії колгоспного життя.
Правдиві, таких не транслювало московське радіо.
     Голові колгоспу треба дати чарку,
     Треба дати чарку, щоб написав справку.  
     Голові сільради треба дати чарку, шоб завірив справку.
     А своїй ланковій треба загодити,
     Бо я у колгоспі не хочу робити!
Або й зовсім лаконічно:

*  *  *
Дивна річ: ціла група степових пісень – про моряків. І чого б це??..
І не пізній шар, напливовий, не кіч (як-от «Матроса́ ви, матроса́, алєнькіє губки //
Ви возьміть мене з собой – сяду в одній юбкі»), а значно старші, за стилістикою цілковито традиційні.
У селі Спасовому колишнього Новгородківського р-ну нам пощастило записати кілька початкових строф пісні «Зиб за зибом, мачти гнуться, а в матроса сльози л'ються»

Яке тут було розкішне багатоголосся – видно у варіантах з Полтавщини та Херсонщини  (у другому посиланні – натисніть «грати» й виберіть зі списку «Морська - Ой чорна хмара ж ой наступає»).
Ось що «музикальні українці» (Станіслав Людкевич ©) зробили з кантом XVIII ст. «Буря море раздымает». А може й навпаки, це він бере початки з цих творів?.. 

*  *  * 

Наступна пісня являє собою уламок раритетного баладного сюжету про замуровану милу (кому здається, що це хорор – то йому не здається  але є й жахливіші, чого вартий хоча би напівмістичний сюжет «труна промовляє». Або який-небудь «живий мрець»).

Прекрасний зразок сольного співочого стилю: не просто одноосібно заспівана пісня, а саме повноцінна редакція гуртової мелодії для солоспіву. Такий ліро-епічний стиль в кінці ХХ ст. – неабияка рідкість, ну а настільки довершене виконання й поготів.
Без перебільшення – золотий запис. 
До речі, в цієї мелодії купа близьких родичів: повсюдно знана Катерина («Ой ковалю, ковалю мій Марку») чи «Ой у полі билина/больниця стояла»  (взагалі рідна сестричка) та інші.
А от серед «двоюрідних» до цієї балади мелодій – неочікувано – приспівкові та навіть – хто би міг подумати – безсмертний хіт Мареничів «Несе Галя воду».

Це я чув колись у 90-ті на власні вуха з відкритого вікна хати на околиці Кропивницького, шось там святкували люди. А от чи старша вона за «Галю», чи це вже співано на її мотив? Певно що старша:

Тож Валерій Маренич радше за все зробив свого шедевра якраз на цій основі, знав або десь почув, ліризував трохи, додав симетрії та й готово.
Колізія…   
Але ж так воно й буває – що у фольклорі, що в житті: все переплетене й переплутане.

*  *  * 
На які свята діти бігають попід хати славлять Христа?  Звісно ж на зимові, на Різдво. Про це знають всі. Але мало хто знає, що подібне відбувалося й на Великдень, тільки замість пампушок христувальникам давали крашанки. Проте, цей обряд давно забувся, згадки є лише в етнографічній літературі ХІХ ст.
Тим ціннішим є запис, який ми пропонуємо послухати.
Співає й розповідає Марія Федорівна Кузьменко, 1924 року народження, мешканка села Федвар (нині Підлісне) колишнього Олександрівського р-ну Кіровоградської обл.

Від неї загалом записано понад 200 пісень та розповідей про давні звичаї – вистачило на цілу книгу.

Більше ж про самі великодні христування можна почитати в роботі автора виставки.

*  *  *

На завершення нашої етномузичної екскурсії пропоную тест:
Спочатку послухайте пісню та складіть докупи свої думки щодо неї – а вже потім читайте нижче «ключ до сонета».

Отже:
жінка співа немов пєвча на кліросі, але ж тон відверто глузливий,
«панахидка» швидко переходить у щось танцювальне.
Предивний мікс, чи не правда?
І хто, власне, помер? За текстом пісні – нелюбий чоловік, якого вдові анітрохи не шкода, ба більше, його смерть це гарна новина, привід для втіхи й веселощів (розкрию секрет: може він і живий, але набрид).
Для суто жіночих гулянь-забав, де виконувалися подібні пісні, був один єдиний тиждень на рік – «бабський» – останній  перед Великим постом.
Самі лише дами збиралися теплою компанією, «різне чудили» (але як саме чудили -  про то, на жаль, дуже мало інформації, не признаю́ться). Із відомого – уявні  (на словах) чи реальні ритуали з якоюсь таємничою «колодкою»: її народження у понеділок, хрещення у вівторок, смерть у середу, потім оплакування, похорон і поминки.
Йдемо далі: в пісні згадується дуда (інакше «коза» – це така з міхом і трубками, як волинка). А, може хто не знав, «статечна дівчина соромилася танцювати під дуду», пише Климент Квітка. От якого змісту були ті бабські гуляння.
І дві слові ж про музику: мотив пісні – той самий, що й у відомій «Ой лопнув обру́ч та й коло барила / Дівчина козака сім раз обдурила» (нагадаю, барило це дерев’яне відерце, тож той рядок – майже фізіологічна метафора втраченої цноти, ніякої вам символічно-поетичної калини).
Щоправда, трапляється й навпаки: «Вітерець повіє, рясу розжене / А козак дівчину сім раз обдуре́».
Але цей другий текст вже не жартівливий, а ліричний, відчуйте різницю    
Та все одне – «два портрети з однієї газети». Єдність і боротьба протилежностей, діалектика життя
Життя, яке триває попри всі негаразди.

*  *  *

Про інші цікаві фольклорні знахідки – у наших наступних виставках.