Чи дійсно Кароль Шимановський жив і творив у Єлисаветграді?

Шимановський і Україна

Народився ж бо я на Україні, там пройшло моє дитинство, я відчував її усією душею, кохав її благотворний клімат, її буйність і солодкість. (Кароль Шимановський)

Шимановські прибули в Україну наприкінці ХVІІІ століття, коли син равського каштеляна Домінік Шимановський оженився з Францішкою Росцішевською, однією з трьох дочок Каєтана Росцішевського, володаря обширних маєтків на Київщині, і Маріанни (вродженої Красицької), сестри поета-єпископа Ігнаца Красицького. Росцішевські, які, подібно до Шимановських були вихідцями з Мазовії й опинилися в Україні внаслідок одруження одного з них – Станіслава (діда Каєтана) – з Тишанкою-Биковською, представницею заможного боярського роду на Київщині. Таким чином, струмінь української крові теж мав місце у становленні складної етногенетичної формації Кароля Шимановського: нащадка не лише Росцішевських і Красицьких, німців Кляйстів і Беренсів а й українців Тишів, Єльців, Єлів-Малинських та Ходкевичів. (Тереза Хиліньська)

Україна – це для Кароля Шимановського насамперед Тимошівка, себто рідний дім, те що сьогодні називають "малою батьківщиною". Це роки щасливого, безтурботного, власне завдяки цьому рідному дому, життя, це привітний світ, під ясним та благословенним небом, це молодість, що пройшла серед пейзажу, сповненого буйної краси і широкої свободи. (Тереза Хиліньська)

Я народився <…> в Україні і, за небагатьма винятками, провів там перші 18 років (до цього часу я пройшов гімназійний курс і вчився гри на фортепіано й трохи теорії і гармонії під керівництвом мого батька, а пізніше Ґустава Нейгауза – досконалого музиканта. (Кароль Шимановський)

Визначальну роль у формуванні як світогляду, так і музичних уподобань молодого Кароля Шимановського відіграла його родина, яка вирізнялася надзвичайно високим рівнем духовної та інтелектуальної культури. Шимановські разом зі своїми родичами Нейгаузами, Блюменфельдами, Таубе, з якими вони підтримували постійний тісний зв’язок, були поціновувачами мистецтва, філософії, історії, а захоплення музикою в їх сім’ях було всеохоплюючим та часто переростало у справу всього життя. (Дмитро Полячок)

До найближчої, домашньої традиції музикування – спільної гри та співу – належала музика Шопена, пісні Монюшка, Носковського; ці незабутні родинні музичні вечори за участю тітки Жанни Блюменфельд, талановитої співачки, через десятки років, уже у Варшаві, з ностальгією згадувала матір композитора Анна Шимановська. (Тереза Хиліньська)

Хоча й далеко від великих музичних центрів, однак, завдяки висоті музичного оточення, від наймолодших років я був добре ознайомлений із найкращою музикою. Мої найбільш давні музичні спогади – це Шопен, Бах, і особливо Бетховен. (Кароль Шимановський)

Тимошівський будинок крізь свої відчинені вікна дихав музикою. Музика була його мозком і серцем. І сьогодні, коли будинок вже не живе, можливо, ще ночами, на пустому шматку землі, де він стояв колись, як самотній корабель на хвилях ефіру, підноситься його душа – і грає… (Зоф’я Шимановська)

Рожевим вечором ми говорили собі з Каролем, що Тимошівка гарна… Десь здалека, з-над води, доходив розмірений стукіт праника, а трояндовим повітрям нісся розлого чистий грудний голос дівчини, що прала: "Ой з-за гір, з-за гір, вилітає сокіл… А з-за Дуная вилітає два-а-а…". (Зоф’я Шимановська)

У нашому дитинстві зиму ми зазвичай проводили у Єлисаветграді. Там була музична школа Нейгаузів, в якій навчалися Фельцьо [Фелікс Шимановський] і Катот, Гаррі Нейгауз і його сестра, близька й кохана нами Таля [Наталя Нейгауз], Нуля та Стася [Шимановські], Мадзя [Новіцька], Нулька Крушинська, Януся і Артур Таубе, і я. – Зрештою, пройшли через неї, мабуть, усі діти з ближчої і дальшої родини". (Зоф’я Шимановська)

Єлисаветград – це зачароване містечко, в якому жила сім’я Шимановських з усіма розгалуженнями: Нейгаузами, Пшишиховськими і так далі, і так далі ... Це були надзвичайно чисельні й далекосяжні розгалуження, але завжди присвячені справам культури, справам мистецтва, справам музики і не тільки музики, а й живопису, і літератури… Це було дуже цікаво, що в такому маленькому місті розвинулося таке велике культурне середовище, яке, звичайно, мало дуже великий вплив на формування моїх думок, формування моїх уподобань. (Ярослав Івашкевич)

Дім Шимановських був ізольованим оазисом культури настільки високої, настільки витонченої, настільки привабливої, що не лише на кресах [українських і білоруських територіях колишньої Речі Посполитої], але і в найкультурніших куточках світу він виділявся б з-поміж інших своєю особливою, вищою індивідуальністю. (Броніслав Громадський)

Місто було залите сонцем, потопало у парках і квітучих садах, а Кароль Шимановський ходив по вулиці Гоголя до реального училища. Потім, у 1918 році тією самою вулицею він ходив з браунінгом і рушницею як член домового комітету. (Міхал Хороманьський)

В місті поширювався бандитизм. Мешканці організували дружини охорони порядку. Мені й Каролеві Шимановському неодноразово доводилося вночі патрулювати з карабіном у руці вулиці тривожно сплячого міста. Ми виглядали дуже комічно: неоперений юнак і кульгавий інтелігент. У разі нападу ми були б скоріше жертвами, аніж захисниками – жоден з нас не вмів стріляти. В ці безсонні ночі ми вели нескінченні розмови про мистецтво, які я запам’ятав на все життя. (Віктор Гольдфельд)

В Єлисаветграді, після відходу австрійців і поразки петлюрівців (ми всі ці принади відчули, навіть коротку махновську інтермедію) ми з Карлом Шимановським, скрипалем Лип’янським, композитором і лектором Вл. Дешевовим і, незабаром померлим, скрипалем Б. Гайсинським <…> зосередилися на облаштуванні концертів власними силами <…> Концерти, які влаштовувалися нами у великому красивому залі колишньої жіночої гімназії, мали такий успіх, що місцеві дотепники говорили, ніби на них з’являються навіть розстріляні. <…> Єлисаветград ніколи ще не переживав такого "розквіту" музичного життя, як цього літа 1919 року. (Генріх Нейгауз)

Я завжди мав враження, що в Шимановського недооцінюють той елемент, який я називаю "українсько-сицилійський" <…> Тільки Ярослав Івашкевич, який походить теж із тих країв, розуміє ці справи <…> Ми не усвідомлюємо, як сильно це "кресове" походження єднало людей звідти, як багато було в них спільних рис, передусім замилування українськими безмежними просторами, що дозволяло їм знайти спільну мову. (Зигмунт Мичельський)

Коли Шимановському, що перебував у Франції у зв’язку з підготовкою паризької прем’єри свого балету "Гарнасі", головну роль в якому грав українець за походженням Серж Лифар, земляки запропонували у вільну хвилину оглянути старовинні французькі замки, він спитав: "А чи не могли би ви показати мені просто велике поле пшениці?" "Є щось у глибині, – пояснив пізніше композитор, – що, незважаючи на зовнішні переміни, ніколи не змінюється, завжди залишається таким самим, майже як у дитинстві". Цим "чимось у глибині" й була для Шимановського Україна. (Олександр Полячок)

Шимановський і Єлисаветград

Кароль Шимановський був тісно пов’язаний з Єлисаветградом близько двох третин (37 з 55 років) свого життя: від народження у 1882-му до кінця 1919-го – моменту від’їзду родини Шимановських до Польщі.

Якщо літні й почасти осінні місяці сім’я Шимановських проводила в сільських маєтках у Тимошівці і Орловій Балці, Єлисаветград був, за влучним висловом Я. Івашкевича, "зимовою столицею" Шимановських. Тут композитор навчався, пізніше майже щорічно відвідував його, а в жовтні 1917 – листопаді 1919 рр. проживав постійно. Композитор створив у Єлисаветграді деякі зі своїх пісень на слова К. Тетмаєра ор. 2, фортепіанних прелюдій ор. 1 та, ймовірно, етюдів ор. 4, а також Три каприси Паганіні для скрипки й фортепіано ор. 40, Чотири пісні на слова Р. Тагора ор. 41, "Пісні божевільного муедзина" на вірші Я. Івашкевича ор. 42. У місті над Інгулом К. Шимановський задумав та розпочав роботу над оперою "Король Рогер", виступав з концертами та публікаціями у пресі, написав двотомний роман "Ефеб", низку літературних фрагментів. У Єлисаветграді відбулось прем’єрне виконання вищезгаданих Каприсів і Третьої сонати для фортепіано.

Єлисаветградські роки Шимановського поділяються на три періоди:

1882-1901 – часті і досить тривалі епізоди проживання в Єлисаветграді у дитячому і юнацькому віці з метою навчання, спілкування з родичами, участі в культурно-мистецьких подіях та ін.;

1901-1917 – короткотривалі візити переважно родинного та ділового характеру;

1917-1919 – роки постійного проживання, активної композиторської, письменницької, музично-виконавської, організаційної, музично-просвітницької, лекторсько-викладацької і публіцистично-політичної діяльності.

У дитячі та юнацькі роки К. Шимановський навчався у Єлисаветградському земському реальному училищі (1897-1901) і місцевій музичні школі Густава та Ольги Нейгаузів (з кінця 1880-х років). У цей час Кароль написав чимало творів. Частина п’єс для фортепіано та кілька пісень належать до числа ранніх шедеврів композитора і часто виконуються.

У період навчання й подальшої творчої діяльності К.Шимановського у Варшаві, Берліні, Львові, Відні, С.-Петербурзі, Москві та Києві (1901-1917 рр.) єлисаветградські епізоди життя К. Шимановського були незрівнянно менш тривалими. В Єлисаветграді композитор пройшов медичну комісію і отримав свідоцтво про нездатність до військової служби. Він бував і в єлисаветградському костьолі, і в місцевому театрі, і у знаному ресторані Коваленка, і на місцевому цинтарі, де було поховано його батька Станіслава та інших родичів.

Біля двох років (жовтень 1917 – листопад 1919) К.Шимановський провів у Єлисаветграді майже безвиїзно. Протягом цього часу він написав три нові музичні твори і двотомний роман "Ефеб", розпочав роботу над наймасштабнішим своїм твором – оперою "Король Рогер", виступав з концертами та публікаціями у пресі, підготував лекції для викладачів музичних шкіл міста і повіту. Особливо тісною була співпраця композитора із троюрідним братом, видатним піаністом і педагогом Генріхом Нейгаузом та скрипалем Віктором Гольдфельдом – у подальшому засновником перших українських державних камерних колективів: струнного квартету і фортепіанного тріо.

Декілька місяців під владою більшовиків (композитор навіть провів близько двох годин під арештом) остаточно затвердили в Шимановському думку про необхідність якнайшвидше покинути охоплену революцією і війнами Україну. Надзвичайні емоційні потрясіння і глибокі роздуми про місце мистецтва в суспільстві стали для К. Шимановського своєрідною підготовкою до ролі національного музичного лідера незалежної Польщі 1920–1930 рр.

Слідами Шимановського на його малій батьківщині

Після від’їзду Шимановського до Польщі у кінці 1919 р. в Єлисаветграді у родинному будинку залишилися музичні інструменти, книги, документи, цінності та пам’ятки. У період 1920–1960 рр. майже все майно Шимановських і в Єлисаветграді, і в Тимошівці безслідно зникло.

У 1967 р., коли відзначалось 85-річчя від дня народження та 30-річчя від дня смерті композитора, в Тимошівці було створено "музейну кімнату польсько-радянської дружби" з посвятою головне К. Шимановському (нині – його кімната-музей). Організаторам музею вдалося знайти в місцевих мешканців меморіальні речі з маєтку Шимановських: бронзову медаль 1899 р. з барельєфом Шопена до 50-річчя від дня його смерті, стіл, шафу, ліжко, люстро, вішак для одягу. Безцінною знахідкою є акт про продаж Станіславом Шимановським селянам частини земельних угідь.

У Кропивницькому зберіглася шафа Шимановських, яка потрапила до міського музею (нині обласний краєзнавчий). Близько 30 книг зі штампами й підписами опинилися у міській бібліотеці (нині обласна ім. Д. Чижевського). Олена Классова, яка з батьками і бабусею жила в домі по Гоголя, 42, передала Музею Шимановського предмети посуду і декоративну гіпсову таріль, а також книги з цього будинку (але без штампів чи підписів). Місцевий музикант Сергій Пузєнкін зберіг два клавіри зі штампами Шимановських і альбом своєї рано померлої доньки з автографом композитора та інших видатних особистостей. Ще один автограф (олівцеві помітки в нотах Н.Паганіні), а також програмку і вхідну картку на концерт К. Шимановського і скрипаля В. Гольдфельда в Єлисаветграді передала музею вдова скрипаля К.Могилевська. Внук і правнук Генріха Нейгауза Генріх Нейгауз молодший і Аді Нейгауз подарували Музею Шимановського написаний з натури портрет композитора авторства Дори Пшишиховської (1905).

У 1920–1940 рр. твори К. Шимановського входили до репертуару знаних українських (українсько-російських) виконавців. Зокрема, його твори грали найвидатніші піаністи і скрипалі того часу: уродженець Єлисаветграда Генріх Нейгауз та його учень, житомирянин Святослав Ріхтер, киянин Володимир Горовиць, одесит Натан Мільштейн та ін. Однак після війни тривалий час музику К.Шимановського в Україні було практично заборонено як "модерністську". Такі видатні скрипалі як одесит Давид Ойстрах і його учениця киянка Ольга Пархоменко грали її, головним чином, за кордоном.

Крига скресла за часів “хрущовської відлиги”. У 1962 р. – році 80-річчя від дня народження та 25-річчя від дня смерті К. Шимановського в Києві та Кіровограді було урочисто відзначено ці ювілейні дати. Навесні 1962 р. диригент і музикознавець Ігор Блажков (нар. 1936) та його дружина, музикознавець Галина Мокрієва (1936–1968) організували в Києві наукову конференцію й серію монографічних концертів, фактично перший фестиваль музики К. Шимановського в Україні. Вступне слово виголосив найавторитетніший український композитор того часу Борис Лятошинський. Восени у кіровоградському Палаці культури ім. Жовтня (колишньому Громадському зібранні, де свого часу Кароль Шимановський брав участь у аматорських театральних постановках та концертах-мітингах) відбувся великий концерт. На ньому було виконано, серед іншого, дві мініатюри композитора.

У 1961–1962 рр. на малу батьківщину К. Шимановського вперше завітали гості з України, Росії та Польщі. Вищезгаданий київський музичний діяч Ігор Блажков та московський музикознавець Ізраїль Нєстьєв записали спогади старожилів, спілкувалися з місцевими краєзнавцями, працювали у Державному архіві Кіровоградської області. У супроводі І.Блажкова приїжджала також племінниця композитора Кристина Домбровська. Свої враження й напрацювання гості оприлюднили у низці наукових і публіцистичних статей. Таким чином в Україні (і Радянському Союзі взагалі) було відновлено започатковану Густавом, Наталею і Генріхом Нейгаузами у 1900–1910-тих рр. в Єлисаветграді популяризацію музики й творчої постаті К. Шимановського. У 1950–1970 рр. українську шимановськіану поповнили праці випускника Київської консерваторії, видатного вченого Ігоря Белзи, київської музикознавиці Галини Мокрієвої, львівської піаністки й музикознавиці Марії Тарнавецької), випускника Львівської консерваторії Едуарда Волинського та ін. У 1980–2010-х роках їхню справу продовжили музикознавці Анатолій Калениченко (Київ), Олександр Сердюк (Харків), Олександр і Дмитро Полячки (Кропивницький), піаністка й музикознавиця Ганна Середенко (Київ) та ін.

Починаючи з 1962 року свого роду паломництво на малу батьківщину К.Шимановського здійснили сотні музикантів і представників інших професій. Особливо знаковими були приїзди польських дипломатів (1962, 1967, 1982, 1985, 1991, з 1997 р. – щорічні), провідної шимановськознавиці Терези Хиліньської (1967, 1993), польських кінематографістів під час зйомок документального фільму про К.Шимановського "Слід людини" ("Ślad człowieka") (1971, автор сценарію і режисер Г.Драпелла), московської музикознавиці Ольги Левтонової (у 1980–1990-х рр.), виконавців і дослідників музики К.Шимановського з України, Польщі, Росії, Франції, Великої Британії, Італії (епізодичні з 1985 р., щорічні з 1992 р.), учасників наукових конференцій "Кароль Шимановський і Україна" (1993 р.), "Польська родина в Україні" (2007), "Шимановський і його мала батьківщина" (2012), "Блюменфельди: музична родина на перехресті культур" (2013), Голови Музичного товариства ім. Кароля Шимановського в Закопане Йоанни Доманьської (2017–2019).